А ще ж дивовижне чуття іншої музики — музики орнаменту. Він співає на звеселілих стінах Хрестовоздвиженського монастиря, на головних уборах, вбранні прекрасних жінок (імена їм — і ворожка, і графиня, і Ярославна, і мама, і сестричка, і подруга Наташа Пасхалова...). Скільки ж наполегливості, працелюбства було в цієї маленької дівчинки, яка невтомною в’яззю краси вкривала аркуш за аркушем!
Вона не любила, аби їй підказували. “Я сама”, — відповідала татові, коли той пропонував допомогу. Євген Васильович і Вікторія Леонідівна допомогли дитині своїй у головному: до останньої миті не втрачати надії і віри в добро. Коли хвороба прикувала Сашу до ліжка, дівчинка просила читати їй. Читати щоденно. Том за томом. Купера, Стівенсона, Вальтера Скотта. Казки всіх часів, усіх народів...

Відпускало — і почуте виливалося в нові аркуші.
Стою перед портретом Лермонтова. Здається, сам поет впізнав би тут себе справжнього — свою душу печальної, смертельно ображеної дитини, на худенькі плечі якої світ звалив непомірний тягар розчарувань.
Дівчинка Саша розправлялася з ними за допомогою фломастера або пензля. І ось уже сміється маленький товстунчик Дракоша, і народжується чудернацький об’їдальчик-заїдальчик, і крокує Труффальдіно із Бергамо...
Вона малювала те, що любила. А любила звірів, книжки і музику, рідних і подруг. У цей ряд несподівано увійшла Індія. Саша захопилася цією країною, її мистецтвом, історією, кінематографом, музикою. Ті індіанки — прекрасні жінки з вогником таїни в очах. Аж до журналу “Индия” дійшли її бог Шіва, й індійські молодята, і чорнокоса Індіра Ганді молода...
Новий 1989 рік Саша та її подруга Оксана зустрічали в індійських національних костюмах. Усе пошили самі, навіть браслети самі виготовили. 22 січня Саша намалювала свій портрет в сарі. Він ще раз засвідчив: росте справжній може великий художник.
Через два дні Саші Путрі не стало. Її поховали в тому індійському сарі. Поховали художники — її хлоп’ята.
Спасибі тобі, Господи, що ти посилаєш нам, людям, таких дітей.
Але ж за що, Боже, ти забираєш їх у нас — з їхніми малюнками і віршами, з їхніми вишивками і сарі, з їхніми ранніми прозріннями, жайворонковою трепетністю, недоступною безтрепетній дорослості?!
Схиляємо голову перед вашою мукою, батьки, — з почуттям і свого осиротіння.
А тебе, тихий ангеле, що нас покинув, на вічний прихисток кличемо в наші серця.
...За що, Господи?

Ганна Дениско

Людмила Галіцина. За виданням: Малюнки Саші Путрі (1977—1989). м. Полтава. Каталог виставки. — К., 1991.

НДІ Українознавства - http://rius.kiev.ua

Вічний український народе, скільки німого страждання було послано на твою долю, скільки мук, скільки душ материнських завчасно висохло від туги і смутку, скільки сліз вилито на цю святу землю, Україно. Сліз моїх предків. Тепер я маю плакати? Ні! Нехай розверзнеться земля і з її надр вийдуть усі сили, які мучили тебе, але я стоятиму на смерть проти них, бо в моєму генетичному коді закладено дух боротьби, дух нескореності, сили і його не викорінити нічим. Я підніму до неба синьо-жовтий прапор, як молитву, бо вірю в своє і твоє майбутнє, Україно.

Завальнюк Катерина, 14 років, м. Ніжин
Моя ненька Україна

Люблю я свою Україну,
неньку свою Батьківщину.
Співучу і дуже гарну,
та тільки змучену марно.
Пережила вона всі страждання,
і горе, й лиху годину,
й живе вона далі прекрасна,
ненька моя Україна.
І ніжно синів та дочок
до себе вона пригортає,
і вчить мене рідної мови,
і пісні веселій навчає.
Ми мову свою не забудем,
Ні слово, ні пісню крилату,
Любить Україну ми будем,
щодня – в будень і в свято.

Басанько Катя, 11 років, м. Ніжин
Чарівна країна

Босоніж стежка побіжить
Левадою в городи,
І синя річка задзюрчить
У гаї край дороги.
Вітер приліг під кущем
Тихо, спокійно і дивно,
Травичка умилась дощем,
Пташки заспівали чарівно.
Що це, видіння чи сон?
Може казкова країна?
Знаю напевно тепер –
Все це – моя Україна.

Харченко Яна, 15 років, м.Ніжин

Все, як було колись.
Все знову повертається.
І знову люди, як раніш жили.
І знову правосуддя не звершається.
І знов пани – та пани, а шефи.
І знов раби – та не раби, – підлеглі.
І знов ми мови рідної цураємся.
І знов слізьми і потом умиваємся.
Закономірне стало випадковим.
Коли ці явища скінчаться загадкові?
Коли ж настане боже правосуддя?
Коли ж нас всіх зрівняє
Всевишній наш суддя?
Невже такий час зовсім не настане?
Та ні ж бо! Справедливість протистане.
Молитимусь за це я кожної хвилини
Поки святая совість
Не прокинеться у кожної людини.

Конончук Тетяна, 17 років, м.Ніжин
Етюд

Малювали пензлем віри
Кожен рік свободи крила.
Все рівняли, підрізали,
Потім знову малювали.
А як все ж сказали: “Мати”, –
Розучилася літати.
Піднімали і пускали,
Доки в прірву не упали
В прірву віри, в безнадію –
“Я не хочу, я не умію”,
А чому б не позичати?
Самим матір підіймати.
Є вже сила, є вже воля,
Перекреслим таку долю.
Намалюєм інші крила,
Вже не віри крила, діла.
Кожен поодинці вчах,
А всі разом – сильний птах.
Нащо крові позичати?
Час себе до рук узяти,
Малювати, малювати,
Нічого не підрізати.
Щоби на таку картинку
Світ дивився до загину,
Фарби є і пензля маєм.
Чому іншим дозволяєм?
Наш пейзаж – уся Вкраїна,
Пензель – кожная людина.

1.05.2000