25 лютого минуло 135 років із дня народження Лесі Українки. Іноді думаєш: хоч якою вдалою чи не дуже склалася шкільна програма з української літератури, та добре, що вона є. Бо завдяки їй наші «комп’ютерні» діти й онуки принаймні почують ім’я визначної української поетеси Лесі Українки.

    Змінюються часи, змінюються покоління, і творчість навіть тих, чиї імена, здавалося б, непорушне записано на скрижалях нашої культури, щоразу має бути прочитана поновому.
Утім кожен може розуміти це нове прочитання по-своєму. Не забуду, як у річницю смерті Лесі Українки її могилу на Байковому кладовищі обступили галасливі представники однієї політичної партії.
Розмахуючи своїми прапорами, вони й гадки не мали, що порушують не тільки священну тишу некрополя, а й неписані людські закони. Інша політична сила на своїх агітках усе експлуатувала пророчі рядки поетеси про «досвітні огні». А скільки шуму здійнялося навіть на рівні Верховної Ради - щодо начебто крамольного спостереження Соломії Павичко про дружбу Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Однак з'ясувалося: чимало з тих, хто бив у дзвін, навіть не потрудилися прочитати саму монографію, а чули тільки якийсь дзвін, вибачайте за тавтологію.
    Ось у ці дні, спогадаючи геніальну поетесу, якою справді могла б пишатися найрозвиненіша література світу, хочу наголосити на тому, що нині саме жінки-дослідниці спромоглися на сучасне і чи не найадекватніше прочитання творчості Лесі Українки. Йдеться про книжку професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віри Агеєвої «Поетеса зламу століть», оригінальний роман-есей Ніли Зборовської «Моя Леся Українка», опублікований розділ із філософського нарису Оксани Забужко «За що ми любимо Лесю?», окремі статті згадуваних Віри Агеєвої та Соломії Павличко в монографіях відповідно «Жіночий простір» і «Дискурс модернізму в українській літературі». Варто згадати в цьому контексті п'єсу Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу», поставлену в кінці 90-х років минулого століття Київським Експериментальним театром.
Недаремно один із розділів про Лесю Українку Соломія Павличко назвала «Парадокс «одинокого мужчини». Пригадуєте крилаті слова Івана Франка про молодшу колегу поетесу, якій він відвів місце фактично поряд із Шевченком? Насправді в такій «канонізації» було своє «підводне каміння».
До того ж парадокс полягає в тому, що сучасники закидали Лесі Українці космополітизм і брак істинної народності. Мовляв, кому потрібне звернення до якихось античних сюжетів, коли простий народ потребує ясної мови, зрозумілих речей? На що поетеса зокрема в листі до дядька Михайла Драгоманова писала:
«Тільки даремне мене в космополітизмі при цій справі укоряли, мій космополітизм зостався при мені, а патріотизм народовців при них, і на тім скінчилось». У 19 років вона писала до нього-таки: «Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та інтелігенствую, але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слово «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики».
А як вам такі слова збурювачки спокою: «Українським поетам слід би на якийсь час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились...»?
Добре відомо, що Леся Українка збирала народні пісні, чимало їх записано було з її голосу. Але у своїй творчості вона протиставляла етнографізмові літературність та інтелектуальність, чим викликала неприйняття тодішніх народників. Її чи не найвідоміша серед загалу і начебто доступна кожному «Лісова пісня» настільки багаторівнева, що витлумаченню цієї драми присвячено десятки статей.
Леся Українка не любила «канонів та іконостасів». Вона дозволяла собі не схилятися шанолюбно перед імітаційним народницьким театром, не приймала творчості українських народників, зокрема Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного так само, як і російських Писарєва з Чернишевським. Отож і сучасники далеко не завжди приймали її інтелектуально наснажену творчість, особливо драми. Леся Українка зізнавалася: «... драми мої належать саме до речей «хвалимих, але нечитомих».
Як справжня висока література, творчість Лесі Українки, принаймні її драми, є суголосними сучасності. Пригадався ще один факт. У часи перебудови незабутнє враження на багатьох киян справила її «Оргія». Це була вистава одного московського театру на сцені Національного театру імені Івана Франка. В центрі «Оргії» - конфлікт між імперською культурою та пригнобленою колоніальною. Роль Мецената виконував наш колишній земляк Василь Лановий. Уся вистава йшла мовою оригіналу, а «партія» Мецената - російською. І цей режисерський хід блискуче вписувався в концепцію твору Лесі Українки.
...Перечитала щойно «Оргію». На жаль, ця драма залишається актуальною й донині у світлі сумних українських реалій. Конфлікт між елліном-учителем Антеєм та його найкращим учнем Федоном, - не просто конфлікт культур. Це вічна, проблема вибору та відповідальності.
Газета "Вечірній Київ" від 3 березня 2006 року