Антоніна Макарова, вчителька з Гадяча, згадує:
„Зелений Гай — ліс на березі Псла... На сході сонця, коли вода засвічується рожевими фарбами і золотаве проміння пронизує густу зелень дерев і трав, що покривають чудові береги річки, — несила відірвати очей від цієї чарівної картини". Це побачення залишило важкий спогад: „Бліда, худа, виснажена, і очі повні скорботи... На моє захоплення Зеленим Гаєм вона сказала: „Так, чудово, тут дуже чудово, усе забуваєш, крім хвороби", і очі її наповнились сльозами". На жаль, цей будиночок не зберігся. Навесні 1953 року його знесло повінню...
А перша зустріч Антоніни Макарової з Лесею Українкою відбулася у Гадячі в році 1892 чи 1893. „Входячи в двір, я побачила високу молоду дівчину, що спиралась на палицю в правій руці - я здогадалась, що то Леся Українка... Від її очей важко було відірватись... На ній був український костюм (іншого вона в Гадячі не носила) і говорила тільки українською мовою..."
Леся Українка, як писав Франко, „...хвора, слабосильна дівчина — трохи не одинокий мужчина на всю новочасну, соборну Україну". Коли восени 18% року цар Микола Її з царицею здійснили подорож за кордон, офіційна Франція та деякі поети і артисти гучно вітали царя. І тільки слаба 25-річна дівчина написала до французької газети гнівний протест: „Чи ви знаєте, славетні колеги, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна: годод, темрява, злодійство, лицемірство, безконечна тиранія і всі ці нещастя величезні, колосальні, фандіозні... Приходьте, великі поети, подивіться на велич наших фортець, зійдіть з естрад... й огляньте нашу в'язницю... А ти, французька Музо, вибач співачці-невільниці, позбавленій імені. Все-таки я менше тебе зневажала своєю убогою прозою, ніж твої вільні друзі своїми прекрасними улесливими віршами".

    Незважаючи на недугу, Леся з матір'ю приїхала в Полтаву на відкриття пам'ятника Котляревському. „Видатним моментом було те, — згадує Олена Пчілка, - що напередодні свята прийшов наказ заборонити всілякі українські виступи.., А коли я вийшла на кафедру, то мимо забороні? я все-таки почала: „Я мусила би говорити по-російськи, але в цей день з полтавцями інакше як українською мовою я привітатись не можу". І далі сказала все своє, щоправда, коротке привітання цілком українською мовою. Присутні представники влади просто були спантеличені і десь-то не встигли опам'ятатися і зупинити мене".

    На жаль, Ольга Кобилянська не залишила спогадів про Лесю, лише кілька фраз зі спогадів „Про себе саму": „З Лесею Українською ми дуже гарно держалися: однак вона не була тією, щоб особисто впливати на мене. Щоправда, при ній я заглянула в акції розвою українізму... Поезії її ціню високо і кажу, що її поезії годні лиш справжні інтелігенти розуміти. Звичайна пересічна публіка недоросла до розуміння її. Мусить доперва приготовитись до неї". Та чомусь ми на 15-му році незалежності не замислюємося над цими мудрими словами: не готуємось до розуміння високодуховної поезії, зовсім мало влаштовується вечорів Лесі Українки.
Газета "Літературна Україна" №8 від 2 березня 2006 року