| |
Леся
УкраЇнка
(Лариса Петрівна Косач)
(25.02.1871 - 01.08.1913)
Лариса
Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871
року в місті Новограді – Волинському, тепер Житомирської
області в інтелігентній, “літературній “ родині. Їі мати
– відома письменниця Олена Пчілка, Батько – юрист, громадський
діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро),
їх гуманітарній освіті.
Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних
соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина
росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників
виділялась здібністю і працьовитістю.
|
Леся
Українка |
Демократичний
стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню
народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку
в незвичайний, химерний світукраїнської міфології з її мавками,
перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування
лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс
і там шукала мавку.В останній рік життя в поемі. “Про велета” Леся
Українка згадує:
Давно, в дитячий любий вік,
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам’ятаю.
Леся
дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала
навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але хвороба (туберкульоз
кісток) змусила прервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом,
якому виливала свої радощі і жалі (“До мого фортепіано”). Проте
музика зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії,
мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки:
“Сім струн”, “Мелодії”, “Ритми”, “Пісні про волю”, “Лісова пісня”…
Хвороба спричинилась до того, що Леся не змогла ходити до школи,
не вчилась у жодному учбовому закладі. Але наполеглива і працьовита,
вона здобула глибокі і різносторонні знання. Особливо добре знала
литературу – вітчизняну і світову, володіла класичними і основними
європейськими мовами, що дало змогу читати в оригіналі твори багатьох
письменників світу, перекладати з грецької, французької, німецької,
англійської, італійської, польської мов. Історію так досконало вивчила,
що у 18 років написала підручник “Стародавня історія східних народів”.
З юних років цікавилась філософією, знайомилась з науковимсоціаліхмом,
читала марксистську літературу.
Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла
творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були
Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на
її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський
і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних
народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших
питань.
Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність
її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала
Лесю і вона написала вірш “Надія” – перший відомий нам твір письменниці.
Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах
Забайкалля революційноїнародниці Марії Ковалевської, матері її найбжчої
товаришки. У вірші “Віче”, згадуючи свої дитячі забави серед руїн
замку Любарта в Луцьку, Леся Українка говорить, що діти “таємні
товариства закладали”, співали “червоні пісні”. Відтоді в душі маленької
дівчинки – майбутньої великої поетеси – проростали пеоші зерна протесту
і непокори, розуміння того, що живе вона “у небезпечний час”, який
вимагає “боротись до загину”. Відтоді і на все життя її захоплює
герой, який “до землі прибитий списом, шепотів: “Убий не здамся!”
(“Мріїї”).
Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884р. у львівському журналі
“Зоря”, де було надруковано вірші 13-літньої поетеси “Конвалія”
і “Сафо”. З того часу її твори все частіше публікуються в різних
виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка “На крилах
пісень”.
З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного
об’єднання творчої молоді “Плеяда”, часто буває також на потаємних
сходах, де читались і обговорювались реферати на політичні теми,
велись гарячі дискусіїї.
Плеядівці намагались працювати для народу. Вони готують популярні
видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної
літератури, пишуть власні твори. З “Плеядою” пов’язаний початок
роботи Лесі Українки – прозаїка. Вона пише оповідання “Така її доля”,
“Святий вечір”, “Весняні співи” , “Метелик” та ін., які публікуються
в журналах “Зоря”, “Дзвінок”. Одночасно молода письменниця займається
перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкоюбув
переклад оповідань М. Гоголя “Запропаща грамота” та “Зачароване
місце”, який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р.
у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне.
У 1893 р. у Львові з’явилась українською мовою “Книга пісень” німецького
поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.
Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій
і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини,
у якої “була весна, та тільки за вікном”. Пекуче боліла нога, вражена
туберкульзом.
Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї,
у “добровільне вигнання”. Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного
моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі “Подорож
до моря”. А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю
з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі
Крим і його поетичний резонанс “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”,
“Іфігенія в Тавріді”. Пізніше Італія, Єгипет.
Тут в Криму, 1897р. Леся Українка познайомилась з С. К. Мержинським.
Це була надзвичайна людина. Революціонер-романтик, за словами сучасників,
він був одним з перших пропагандистів марксизму на Україні та в
Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне
внутрішне горіння, глибока інтелегентність, самовідданість у роботі.
Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував
її талант, силу волі. Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса
знайомиться з редакцією петербурзького журналу “Жизнь”, де публікує
літературно-критичні статті – “Малорусские писатели на Буковине”,
Заметки о новейшей польской литературе”, “Два направления в новейшей
итальянской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. У них
“найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське
спрямування думки”.
Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій
Мержинський, людина, для якої вона “почаланову мрію життя, вмерла
і воскресла”.
Уста
говорять: “він навіки згинув!”
А серце каже: «ні, він не покинув!»,-
так
починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ
оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена
розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…» та в багатьох
інших.
Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка»
І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового
«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого
сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої
хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка
Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах
«Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову
збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р.
Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчістьписьменниці.
“Мріє, не зрадь… хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною”, -
такими словами зустріла вона час народного повстання. Того року
Леся Укоаїнка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах,
у Києві – вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій.
У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала
багато поем, серед яких виділяються “Давня казка”, “Роберт Брюс,
король шотландський”, “Віла посестра”, “Ізольда Білорука”. І хоч
переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась
від рідного грунту. Незважаючи на “чужі” образи, поетеса ставить
проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.
Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до
драми Гергарта Гауптмана “Ткачі”, з польської на українську мову
перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської – Ади Негрі.
Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання
Івана Франка “На дне”, “К свету”, “Сам виноват”, “Хороший заработок”.
Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської
і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товарищів
у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось:
“Видання групи українських соціал-демократів”.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор.
Починоючи з дитячих літ (“Русалка”) і кінчаючи останніми творами
(“Про велета”), він органічно входить в образний світ письменниці.
Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням
скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди,
пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих
зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит
колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки,
колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упорядкований
збірник “Народні пісні до танцю”(54 тексти). 30 записів веснянок
і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень
увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку
упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.
В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба,
з якою вона вела “тридцятилітню війну”. Поетеса вимушена покинути
Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона
оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі – в Кутаїсі, Хоні, Телаві,
де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет.
“Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась
у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не
служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції”
(12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі,
серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:
Хто
не жив посеред бурі
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.
Боротьба
і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Украінки, життя, гідного
подиву і захоплення.
І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила
у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною
долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою
озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій,
московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Схлді
були вміщені некрологи на її смерть. “До нас докотилась сумна чутка,
- писали робітники з Миргорода, - що не стало в Житті славної поетеси
Лесі Українки. З приводу смерті поетеси ми, робітники, прилучаємо
свій жаль до великого смутку неньки України. Спи ж спокійно, наша
сестро, ти була людиною і не даремно жила в світі. Твоя муза найшла
співчуття і в душі робітника”.
Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
Похорон поетеси перетворився у велику народну демонстрацію. Море
людей, море квітів, жандарми зрізали червоні стрічки з вікнів, забороняли
промови, співи, супроводжували процесію. Але людей прибувало, були
й промови, співи. Вітчизна прощалась із своєю дочкою, творчість
якої входила в безсмертя.
Вона мала право сказати: “Обернуся в легенду”. |
|
